Слайд: "Ларуня. Тітонька"

Жанр:

Вид:

09.04.21.

У власному світі, ми люди шукаємо шлях до щастя.

А щастя це там де є гармонія, і власне її назва як "Любов".

Тяжко визнавати це, але дуже багато хто із нас є недолюбленним і нещасливим в загалом. Це не провина наших батьків. І не наша. Провини не повинно і бути. Якщо хочеться тепла від людської уваги, то завжди є для цього Сонечко:) сьогодні воно до речі мені радіє.

Радісно, бо прямую до своєї тітоньки Ларуні.

Моя тітонька Лариса Курінна , мені дуже цінна, вона є одночасно і чудовою порадницею, і оптимісткою по суті.

Матуся двох дорослих дітлах, дружина чудового чоловіка, невістка найкращої свекрухи, та й звісно МОЛОДА БАБУСЯ трьох талановитих внучаток.

Сімейні стосунки.

Відносини.

Традиції.

Всі такі різні і водночас єдині у збереженні мирного затишку у сімейному колі, що люди не можуть існувати без цього.

Бо на власному прикладі розумію що родина це СВЯТЕ МІСЦЕ.

Де кожному із нас, хочеться прийти додому і зберегти добрий погляд для людини, яка є найріднішою і най-най...

Це все в уяві.

В жорстокій реальності зовсім по іншому.

Байдужість розвиває пухлини ненависті до рідної людини. Це перша ознака нещасливої внутрішньо людинки.

Далі йде непорозуміння, яке часто постає у вигляді провини і несхильності зробити перший крок до миру в серці в кожному із нас. Потім довгострокова образа і вже неможливість тягнути за собою той тягар МОТЛОХУ СМІТТЯ, які посіяли в наших серцях ту зернину "комфорту".

Що ж робити? На всьому свій час та вибір.

Неможливо зберегти із кожним важливі для нас добрі відносини, але можна спробувати пробачити цю людину і дати собі щастя. Адже Сонечко сяє для кожного, без винятку хто є хто...

Дякую вам добрі гості та друзі, за те що прочитали до кінця і ваше серце зможе впустити у свій дім більше яскравого світла, аніж боязливого обпечення. Головне самим не обпекти своє серце у житті.

Пам'ятайте:

"Недолюбленних багато, бо вогонь тріщить від тих тріщин які є вразливими ранами..."

Сонечко світи!

← Мысли и домыслы... (562)

Мысли и домыслы... (548) →